У дитинстві нічого кращого за ”степок” у невеликих містечках немає. Це дитяча республіка зі своїми правилами та законами. Наш степок був у шкільному садку, вище стрілецького тиру. Я і досі безпомилково можу назвати, де в садку росла вишня, де абрикоса, а де — яблуня. Там було негласне місце збору хлопчаків, там ми грали в карти, шахи, козаків-розбійників, футбол і багато чого іншого. А ще вирізали із клена дерев’яні шпаги і ділилися на дві команди. Одна частина захищала бастіон — себто обгороджений парканом тир, а інша його штурмувала.
Найбільш неприємним моментом був пізній вечір, коли мати виходила на мої пошуки або, як вона висловлювалася, ”заганяла до хати”. Мене чомусь ”заганяли” одним із перших, а вся слава діставалася тому, хто йшов додому останнім.
А коли пройшло дитинство, в одну мить зникло місце, де ми його проводили. Садок, степок і тир в буквальному розумінні зрівняли із землею. Школу перенесли в нову будівлю на лівому березі Тікича, а в наших володіннях збудували дитсадок. Ми й не надто сумували: мені якраз було 20 років — вік абсолютно непідходящий для ностальгії.
А минулої неділі я захотів пройтися дитсадком. Ішов нудний дощ. І раптом погляд зупинився на старій чорній від дощу вербі. Воістину вона виглядала років на сто. Це ж коли вона встигла постаріти? Ще неподалік росла осика, настільки могутня, що своїми гілками затінила півсвіту. А їх же в моєму дитинстві не було!
Мабуть, найважче в світі усвідомлювати, що ти старієш, що ти проходиш… Скільки б не дивився у дзеркало, цього не помітиш. От тільки місце, де провів дитинство, тебе не обманить. Особливо, коли цього місця вже нема.
Думка читачів