На нашій, не своїй землі…

“На нашій славній Україні,  На нашій — не своїй землі”.
Так про Україну писав свого часу, а це перша половина ХІХ ст., Т.Г.Шевченко, наш Великий Пророк.
Завершилось століття дев’ятнадцяте, прогриміло трагічне двадцяте. Розпочалося двадцять перше.
Для України – нашої рідної землі – минуло майже дві сотні років. Років запеклої боротьби за державність, за волю, за гідне життя у своїй країні.
Що стосується національно-визвольних здвигів протягом ХІХ століття, нічого, крім знань з історії (дякувати Творцю, не тільки й не стільки совєцької) додати не можу. А ось, що стосується віку двадцятого, то можу з гордістю сказати, що у побудові й захисті нарешті виниклої молодої Української Народньої Республіки брав безпосередню участь мій рідний дідусь, Назар Григорович Обідзінський, поручник Армії УНР, кавалер Хреста Петлюри. В результаті визвольних змагань за вільну Україну дідусь мав декілька поранень. Пізніш, будучи актором Черкаського драматичного театру (з кінця 40-х по кінець 50-х р.р.) навіть мав серед колективу презирливе прізвисько “кривий петлюрівець”.
Не оминула участь борця за волю України й мого батька. Протягом 1940-1944 р.р. (війна для батька розпочалася у вересні 1939 року)  він двічі попадав до німецького полону за участь у боївках, щоправда, йому вдавалося втікати звідти. Але третій арешт закінчився для нього табором, звідки,  його звільнили вже американські війська.
Не пустила тодішня влада дідуся, який з 1918-го року жив на чужині, до його рідного Києва. Дозволили жити на Київщині, до якої тоді відносилось місто Черкаси. Дідусь і тому був радий.
Але я врешті не про це. Я про те, що у 1991 році нарешті на карті світу з’явилась  Вільна (начебто), Незалежна (здавалося б) Держава Україна. Хто й як тільки її не будував. Один очільник держави позбувся усього, що могло би служити за державницькі гарантії – фінансової основи держави, ядерної зброї тощо. Наступний – все ніяк не міг визначитися, що треба будувати і нарешті висловився, що, мовляв, національна ідея не спрацювала й відповідно – будувати нічого. Попередній задекларував однозначно:
обгорнувся в тогу патріота, ставши Президентом завдяки багатомільйонному всеукраїнському Майдану, пообіцяв тим, хто його підтримував, що «бандити сидітимуть в тюрмах», проголосив пресловуті «10 кроків назустріч людям» і відразу ж після інавгурації почав впевнено задкувати від задекларованих чеснот.
І що ж ми скажемо про сьогодення? Про нинішнього президента, двічі несудимого, уряд тричі-десятеро неукраїнський (якщо не сказати – антиукраїнський)? Одне скажу – наблизились до мінімальної відстані до тоталітарної поліцейської держави, де ні Конституція, ні законодавство, ні суди, ні прокуратура, ні правоохоронні (чи мо” лівоохоронні?) органи не працюють ні на народ,ні  на демократичні цінності, визнані світовою спільнотою.
Як результат, і я – онук і син борців за Незалежну, вільну Україну, живу під наглядом сучасної української (малоросійської?) жандармерії,   органів безпеки (кого від кого?) Живу, очікуючи щодня як не обшуків вдома, не викликів до органів, то, принаймні вимог розписатися на письмових попередженнях…    А чи не в тім наша біда, що нами керують ті, кому ми не потрібні? Майже за Грушевським…
Результат – Держава не створена, нація не постала, громадянське суспільство в зародку.
Висновок-запитання: чи довго ще нам жити на нашій, не своїй землі? Чи довго ще ми будемо чужинцями у себе вдома?
Чи, може, ви запропонуєте щось краще, аніж чекати, допоки згинуть наші воріженьки самі по собі?