У відпустці вкотре перечитую Солженіцина.
“Ніяка кара не приходить до нас незаслужено. Вона прийде не за те, в чому ми насправді винні. Але якщо перебрати життя і вдуматися глибоко, то ми завжди знайдемо злочин, за який нам завдано удару”.
Лікар тюремної зони Борис Корнфельд іде спати до сусідньої із Солженіциним палати. Ці слова – останні в його житті. На ранок лікаря знаходять мертвим. Молотком зеки проломили йому череп, бо підозрювали в доносах.
Довжелезний червневий день потихеньку згасає. Я відкладаю книжку і вмикаю телевізор. Ідуть новини. У Врадіївці повстання проти міліціонерів-ґвалтівників. “Цим життя своє перебирати потреби нема, – думаю. – У них злочинів – пальців рук не вистачить, аби полічити”.
Цитата з книжки “Архіпелаг ГУЛаг” і далі нуртує в мені. Згадую, як зранку був на кладовищі – провідував рідних. Несподівано наткнувся на дві могили. Ось лежить мій товариш дитинства Володя. У сьомому класі його – життєрадісного, безтурботного – знайшли повішеним у посадці. А ось 15-річна Маринка – донька моєї колишньої співробітниці. О сьомій вечора поверталася з конкурсу в будинку культури. Якийсь виродок знічев’я вдарив її ножем. В обох випадках міліція не надто переймалася пошуками винних.
“За що їм цей удар? За які злочини? Чого досі не покарано винних?” – питаю і не знаходжу відповіді. Наступного дня знову беруся за книжку:
“Сенс людського існування не в накопиченні матеріальних благ, а в розвитку душі. З цієї точки зору наші мучителі покарані найстрашніше – вони свиніють душею”.
Я завжди дивувався знайомим хлопцям, які при зустрічі соромилися зізнатися, що працюють у міліції. Тепер розумію. Якби робили на фермі, було б не так соромно.
Думка читачів