Ще тиждень тому в Моринцях біля клубу стояла 150-річна хата під солом’яним дахом. Тепер тут купа дерев’яних балок і кілька згарищ, на місці хати на землі лежать залізобетонні плити.
“Це фундамент, моя ідея. Ця “подушка” закриється глиною. По ньому будем робить нову дубову “обв’язку”. І все: розмітку зробили, виставили стовпи, і пішли відтворювать як було. Балки стануть на місце, сволоки, одвірки… Я хату розбирав, я її і складу. Буде служить не одну сотню років”, – хвалиться місцевий художник Віктор Зорькін.
“Хату чумака” минулих вихідних ламав саме він. Каже, за це його навіть проклинали деякі місцеві: “А що я буду доказувать? Що я можу цю хату до березня наступного року зробить знову? “.
У заповіднику пояснюють – хата до два десятки років була в аварійному стані, просідала й текла. Всі ремонтні роботи зводилися хіба що до підмазування і вкривання даху сніпочками. Екскурсії до 160-річної “хати чумака” теж не водили. Та й після гучного розголосу про її руйнування (Зорькіну дзвонили навіть із Канади!) виникла інформація, що ніяка це не “хата чумака” Мефодія Тютюнника.
“У 1961 році розбудовувся центр села до 150-річчя Шевченка. Етнограф Іван Гончар і народний художник Іван Кулик подали ідею створити в цій хаті музей, – зазначає молодший науковий співробітник національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Станіслав Суржко. – Рішенням правління колгоспу “Батьківщина Шевченка” було виділено кошти, в Мефодія Тютюнника хату викупили і з допомогою ентузіастів відкрили музей. Батько Тютюнника за переказами був чумаком, хоча офіційних документів про це нема”.
Вартість реконструкції – друга загадка “хати чумака”. Приміром, Зорькін, який разом із кількома помічниками буде взимку відновлювать пам’ятку, назвав суму в 700 тисяч гривень, хоча кошториса в очі не бачив.
“Усе тільки на словах. Тут було виділено 700 тисяч. А прозорий цей кошторис чи не прозорий… Прозорий – це як тобі сказали: ось кошторис, ось тобі сума, ти готовий за неї робить?, – розмірковує художник. – А так я нічого не бачив. Тільки на словах усе”.
А от заступник генерального директора національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Людмила Шевченко говорить про вполовину менші кошти – 300 тисяч гривень – і за більші обсяги робіт, одначе.
“На цьому об’єкті йдуть планові роботи згідно проекту, який розроблений архітектурною фірмою ПП “Ларо” (головний архітектор Анатолій Ніколенко). Працює підрядник “Райагробуд” зі Звенигородки. Буде відтворено цілий комплекс чумацького подвір’я. Окрім цієї хати зведуть ще додаткові споруди: воловню й кузню. Так само як були розбудовані садиби Моринського комплексу, де відтворені хати діда Івана (діда Тараса по батькові) і діда Якима”, – розповідає Шевченко, додаючи що “хата чумака” не була на балансі заповідника. Її “візьмуть” тільки після реконструкції.
Одним словом, суцільні питання до цього проекту під назвою “Реконструкція “хати чумака”. Якщо вона не мала історичної цінності, про що в один голос кричать в заповіднику “Батьківщина Тараса Шевченка” і була фактично псевдомузеєм для поодиноких туристів, то навіщо її відновлювать – поквапливо, взимку, за півроку до 200-річчя Кобзаря? Щоб легше було під шумок “освоїти” кошти по чиновницьких кишенях? А якщо вже взялися за реконструкцію хати, то чому не поводяться з її рештками як із цінністю? Ламали хату місцеві мешканці, без присутності експертів, без ведення ОБОВ’ЯЗКОВОЇ фото- і відеозйомки, без опису елементів, без попередніх висновків науковців, громадських слухань, ба навіть без інформування громади. Чому залишки 160-річної хати, яка пережила царя, дві війни і епоху комунізму, лежать під осінньою мрякою просто неба як непотрібні дрова?
“Кому нада – той накриє”, – каже Зорькін.
Здається, тим, “кому нада”, нічого накривати вже й не треба – головне, що фінансування вибили…
Думка читачів