Мене дивує здатність влади закручувати гайки. За півтора року до виборів розумні починають шукати компроміси. Але не донецькі. Я ще можу зрозуміти їхнє несприйняття ідеалістичних догм: не виймай око ближнього, бо позбудешся свого; не ув’язнюй, бо теж будеш ув’язнений.
Президент і його оточення впевнені, що історія зробить виняток, і чаша ця мине їх. Чисто матеріалістичний підхід. Але команда професіоналів не може не знати практичний приклад: не перегрівай котел – вибухне.
Років із 30 тому в моїй школі хтось із начальства помітив, що велика перерва перетворюється на занадто велику, бо учнів відпускають у їдальню завчасно. Начальство відреагувало миттєво: відтепер у їдальню дозволялося бігти лише з дозволу вчителя.
Була фізика. Сашко Шпак чимсь провинився й відбував покарання в кутку біля дверей. Пролунав дзвінок. Учителька, щоб перестрахуватися, забрала кілька хвилин перерви – записували домашнє завдання. Ще хвилину ставила оцінки в щоденники. Всі згорали від нетерпіння – холоне обід, а ми ув’язнені. Педагог розуміла наш стан, тому забрала ще кілька хвилин на читання моралі. Зрештою відпустила.
О, як ми зірвалися з місць. Першим вибігти пощастило покараному Шпакові. Він щосили улупив ногою в двері й погнав, ніби Усейн Болт стометрівку. На Сашкову біду повз проходила директорка. Від удару дверима вона залетіла під батарею.
Наступного дня на спеціально скликаній лінійці директорка казала:
– Я на Шпака не серджуся, бо він не озирнувся. Але повз мене лежачу пробіг увесь клас. Ніхто не зупинився й не подав руки.
Після публікації цієї колонки спатиму з чистою совістю. Я попередив Віктора Федоровича, що від вибуху котла найперше страждає директор закладу. Йому, лежачому, вже навіть руки не подають.
Думка читачів