Графіті серцем на папері.

Україна переживає нині важкий проміжок часу. Відверто кажучи, ми, українці,  понад два десятиліття наближалися до цього. І навряд чи можна було цей період  життя оминути.
І, як на мою думку, знаково й символічно те, що ми це переживаємо саме сьогодні, коли наблизилася до нас вікопомна дата – 200-річчя від дня народження нашого Пророка.
До цієї дати наша старша посестра, Валентина Кузьменко-Волошина, подарувала нам черговий плід свого таланту – поетичну книжку “Етно гарафіті”.
Ім’я Валентини Федорівни вже було згадане в цьому блозі.  Тоді матеріал був присвячений отриманню майстром народної творчості, поетесою літературної премії ім. Василя Симоненка.
Тепер же я хочу поділитися з вами радістю, що отримав від знайомства з новим вибухом творчості Майстрині.
Ви лише вслухайтесь:
“Коли клянуться в любові до України,
І не просто любові – а до загину! -
Крик з грудей моїх рветься: “Не смійте
ТАК міцно ЇЇ стискати, -
Задушите…”
Ну, як вам?
- Бабусю, а де вона, Україна?!
- Ось тут, де наш дім і криниця…
- А телевізор сказав, що Україна -
це дуже-дуже далеко!?.
- Не вір, онучку, Україна -
Це ТИ і Я, і ці тополі,
І Дніпро,
Рідна мова, і пісня,
І небо над нами, -
Нині,
І прісно,
І вовіки віків!..
Пані Валентина під час спілкування, простого, неофіційного, часто повторює про той жаль, який вона відчуває, що ми, українці, у своїх думках, мисленних заключеннях, а часто-густо й в віршах та піснях втратили значення нашого слова, нашого українського характеру. Людина, яку ми вважаємо хранителем культури, відчуває, що разом з цим ми втрачаємо  наш глибинний інформаційний код,  носій до Трипільської культури. Про це, саме про це і хотіли сказати дві однодумиці – з Валентиною Федорівною над книгою працювала молода її колега, художниця Оксана Куліш. Саме її оформлення отримала книга.
Як вже на початку я повідомив, книга готувалася до знаменної дати – 200-літнього ювілею Тараса Шевченка. І як нагадування про це є наступний поклик :
Чи не в пустелю
Волав Шевченко:
“Я на сторожі біля них
Поставлю слово…”
Чи не в прустелю…
І вже сьогодні ми переконуємось, що, нарешті, не в пустелю.
Ні, не в пустелю – і у цьому нас переконує свята наша Небесна сотня, яка полетіла до Вирію, наказуючи нам звідти залишатися українцями, цінувати свою Волю, історію, культуру… І не лише цінувати, а й бути готовими відстояти свої переконання.
Авторка книжки не завжди замилувана-зачарована-затрагізована Україною та українцями. Часом її голос стає грізним, погрозливим:
…Тепер ви ганите ЇЇ, -
Перетворивши на руїну!..
Ми – Україною живем,
А ви живете з України.        -
Це саме про тих, хто, на наше сподівання вже віджив від неї.

   Ой, то не хмара – стоптане жито:
Вражим копитом Вкраїну збито…
Ой, то не ружі – не вишиття то -
Мого милого шаблями тято!..
…Злиняла заполоч на полотнині, -
Тобі, мені, матінці УКРАЇНІ…

Декілька сотень літ тому шаблями нам голови тяли. Сьогодні снайпери…

Два місяці залишилось до 200-ліття такої події, як перепоховання Пророка Тараса у своїй рідній землі – на коханому ним  Подніпров’ї, неподалік тієї місцини, де зарито його пуповину. А зарито її в тому ж самому місці, де й народилася Валентина Кузьменко-Волошина – священних Моринцях. До речі, у цьому році майстриня-художниця, майстриня Слова відзначатиме свій Ювілей.
А чи не буде для Валентини Федорівни цінним подарунком – отримання нею за цю поетично-художню збірку однієї з цьогорічних літературних премій? Скажімо, премії ім. Тодося Осьмачки?

Напевне, тоді,
Коли серцем оголеним
перечитаєм Шевченка
І пекельні митарства
Осьмачки, -
Хоча б подумки перейдем…
Сподіваймося, що не тоді…
Долучіться, друзі!
Слово честі – не пожалкуєте!