Чому черкаська влада не злюбила Мошни?

За тридцять кілометрів від Черкас розкинулося село Мошни Черкаського району. Нині тут живуть близько п’яти тисяч осіб, хоча століття тому тодішнє містечко Мошни мало вдвічі більше мешканців. До сьогодні тут збереглося чимало пам’яток архітектури, щоправда більшість із них занедбані. У сільської влади коштів для відновлення немає. Обласна ж влада звертає увагу на пам’ятки лише з наближенням дат, які відзначають на державному рівні. Зокрема, це стосується майбутнього музею Тараса Шевченка, повідомляє радіо “Свобода”.

До середини Х століття територія сучасних Мошен була південним кордоном Київської держави – своєрідними воротами «на Русь та з Русі». За часів Козаччини саме у Мошнах козаки збудували перші свої чайки.

Розквіт тодішнього містечка припав на першу половину ХІХ століття, коли Мошнівський маєток як посаг дружини Єлизавети Браницької отримав князь Михайло Воронцов. За його кошт мошнівські умільці у 1823 році спорудили перші в історії України пароплави «Бджілка» та «Надія». Крім того, у 30-40-х роках ХІХ століття місцеві майстри під керівництвом одеського архітектора Георгія Торрічеллі збудували у центрі Мошен Преображенську церкву, яка і донині є візитівкою села. В її архітектурі, каже голова спілки краєзнавців Мошнівського краю «Артанія» Микола Якименко, втілена ідея єдності релігій світу, прихильником якої, за його словами, був князь Воронцов.

«Глянемо на дзвіницю – це нам нагадує храми Західної Європи, тюдоровська готика, Біг-Бен. Інша частина церкви схожа на індо-мусульманські храми. Великий купол над середньохрестям підлоги принесла нам сюди Візантія. Зубчики, виноградик нагадує нам Мавританський палац північної Африки», – розповідає краєзнавець.

Того часу в Мошнах, крім Преображенської, були ще дві православні церкви, дві синагоги та римо-католицький костел. Наприкінці 20-х років ХХ століття його закрили більшовики – спершу замалювали фрески, а потім і вщент поздирали їх сапами; знизу зробили майстерні, а згори – «ленінську кімнату».

Нині колишній костел стає людним лише у жнива – тоді зверху у ньому ночують трактористи. Водночас біля нього, у прибудовах, увесь рік продають автозапчастини.

У Мошнах збереглися унікальні дерев’яні будівлі Городецького

Донині у Мошнах збереглися дерев’яні пам’ятки архітектури – будинок лікаря та клініка, спроектовані відомим зодчим Владиславом Городецьким. У трьох квартирах із чотирьох у будинку живуть сім’ї лікарів, а у лівому крилі лікарні, вцілілому після пожежі, діє рентген-кабінет. Між тим краєзнавець Микола Якименко переконаний: щоб урятувати ці будівлі від руйнації, потрібно чимшвидше перетворити їх на музей.

«Дерев’яної будівлі Городецького немає ніде у світі, тільки у Мошнах лишилася. Однак, на жаль, ця унікальна пам’ятка архітектури стоїть і руйнується, тому що немає належного догляду. Тут має бути музей, і тільки музей. У Західній Європі це давно вже був би музей, можливо, і склом накритий», – пояснює Якименко.

Нині відомий пансіон шляхетних дівиць – зруйнована пустка

Занедбаний, зруйнований і мошнівський пансіон шляхетних дівиць, побудований онучкою Воронцова Катериною Балашовою. Щомісяця у цей пансіон виписували петербурзьких учителів танців, а в першому десятилітті ХХ сторіччя його закінчили більше тисячі трьохсот дівчат. Однак нині від тих часів залишилися хіба що товсті стіни, дерев’яні сходи та підлога і кахлі із зірками. Усе через те, що за радянської доби тут була звичайна середня, а згодом і музична школи. А вже за незалежності попередній сільський голова Мошен продав пансіон за вісімнадцять тисяч гривень. Тепер нові столичні власники просять за будівлю сто тисяч доларів. У сільській раді таких коштів немає, тож пансіон шляхетних дівиць порожніє – із вибитими шибками, відчиненими дверима та обмальованими графіті стінами.

Маючи таку архітектуру та багату історію, привабливим для туристів село так і не стало. На екскурсії до Мошен часто приїздять діти, вряди-годи – мандрівники у межах турів вихідного дня. У придорожньому кафе-магазині на центральній вулиці Леніна Радіо Свобода поцікавилося у продавчині, як часто зупиняються туристи:

«Ну я працюю небагато, усього рік, при мені не було туристів, просто проїжджі. Замовляють каву, наш український борщ, біляші, пиріжки. У захваті. Другий раз проїздом – заїжджають іще», – каже продавчиня Світлана.

Хату під музей Шевченка купили, а роботи ще й не починали

Однак уже наступного року у Мошнах очікують значно більшу кількість гостей. З нагоди 200-річчя Тараса Шевченка у селі збираються створити однойменний музей у хаті, в якій у 1859 році перебував Кобзар.

Торік цю оселю у Марії Гончар за бюджетні кошти викупила обласна влада. Жінка мешкає у хаті навпроти, а обидва будинки на спільному дворищі поділяє сарай. Марія Гончар розповідає: спочатку чиновники обіцяли, що сарай після купівлі-продажу залишиться у її власності. Однак щойно жінка підписала документи, виявилося, що він їй більше не належить.

«Тут же їх багато приїжджало і всі казали, що тільки поперечна стіна сараю у довжину – і для музею вистачить. Ну я й погодилася, раз вистачить. І одні, і другі таке казали. Значить все – я підписала. Коли сільський голова мені каже: «У вас уже землі нема». І сарай уже державний. По поріг мене обрубали, я тепер ночами не сплю», – бідкається жінка.

Поки що жінка – і за сторожа, і за екскурсовода хати, в стінах якої побував свого часу Тарас Шевченко. Усередині вона ще дихає історією її родини – будівлю купили разом із речами Марії Гончар. Ззовні оселя – облуплена, бо обіцяні роботи ніяк не розпочнуть. Тож усе, що нагадує про перебування поета у Мошнах – дві пам’ятні таблички: стара, замальована, і нова, яскрава.