Я з дитинства знав, що київське “Динамо”, “Дніпро”, “Шахтар” – це свої, українські клуби, що борються проти московських. 25 років тому, під час московського матчу “Спартак” – “Дніпро”, мені не треба було пояснювати на чиєму боці справедливість. Гра мала закінчитися перемогою “Дніпра”. Але суддя Кузнєцов з Омська призначив найскандальніший у світі пенальті. Як зараз бачу: кілька “спартаківців” біжать у штрафний, лунає свисток і призначається 11-метровий. Навіть москвичі не знали за що. Але Черенков забив пенальті. Матч закінчився нічиєю – 2:2.
А потім усе зникло. Не скажу, щоб я сильно страждав. На початку 1990-х не пропустив жодної футбольної трансляції чемпіонату України. Добре пам’ятаю зламаний відеомагнітофон українського телебачення. Через це кілька років не було повторів забитих голів. Досі боляче при згадці, що коефіцієнт УЄФА дістався Росії. Ми ж мусили починати з підвалів. Це були жертви в ім’я незалежного українського футболу.
Тепер кажуть, що у нас знову має бути об’єднаний чемпіонат. Так хочуть у Росії. Дивно, але моє серце зовсім не тішиться відновленням протистояння “Динамо” – “Спартак”. Ситуація нагадує колишню кохану, що через 20 років раптом заявила про свої права. Ти усвідомлюєш, що ця жінка давно стала тобі чужою, бо ніколи не переживала спільного горя й не відчувала радості від того, як ростуть твої діти.
Путіну й Міллеру варто шукати інший інструмент для відновлення колишньої імперії. Бо футбол виховує патріотизм, а не покору.
Думка читачів