Потрібні й такі зустрічі.

До 2003 року з  Миколою Шевченком ми працювали разом. Микола живе в селі Руська Поляна, Черкаського району. Це – недалеко від Черкас, усього 15 км.
Отож, декілька днів тому телефонує мені Микола і запитує, у яких я стосунках з кандидатом у народні депутати від опозиції по 197 виборчому округу  Леонідом Даценком.  Кажу, що знаю його, час від часу зустрічаємося. Але зараз у нього почалась виборча кампанія і мабуть буду тепер бачитись з ним набагато рідше. “Тож, тому й телефоную тобі, – каже Микола, – наші руськополянці хотіли б з ним зустрітися, запрошують в гості. Ось, хоча б цієї суботи нехай приїде, я покличу друзів, знайомих, сусідів. Ти ж знаєш, де я живу, от і приїздіть до мене”. Я відповів, що перекажу йому: все ж Руська Поляна – чи не найбільше село на окрузі. І знаєте, Леонід не відмовився, покликав з собою депутата облради Наталію Старікову і сьогодні, в суботу, 26 жовтня вирушили ми без анонсів, запланованих агітаційних заходів, а просто в гості до мешканців цього села.
Під’їхали до обійстя Шевченків, де на нас (скоріш – не на нас, а на кандидата Даценка))) чекало вже з десяток людей. Господар запросив до хати, а там вже стояв накритий чайний стіл: печиво, цукерки тощо. Та й гості приїхали не з порожніми руками, привезли торт, чай, каву.
В хаті були й діти і вони також не залишилися без подарунків.
Розмістившись у світлиці, розпочалося знайомство, спілкування. Запитання – відповіді, побажання, пропозиції. Цікавило усе – біографічні подробиці, робота, творчість, політична діяльність… Головні запитання – чому Леонід йде у владу, яким чином захищатиме простий український люд, як відстоюватиме право української більшості в неукраїнській більшості Парламенту, чи не “стушкується” тощо. На всі запитання отримали докладні, чесні відповіді порядної  людини.
Але, що цікаво! Не пройшло й 40 хвилин  зустрічі, як на порозі дому Шевченків з’явився Миколин товариш з другого кінця села (а село – нагадаю – понад 8 000 мешканців) і просить нас завітати й до нього. Виявляється, що Олег (так звати Миколиного товариша) ще учора довідався, якого гостя запросили і, повідомивши своїх друзів та сусідів, прийшов покликати кандидата-опозиціонера до себе. Не відмовився, відозвався Леонід Миколайович і на це запрошення. Домовились зустрітись за годину.
І от, за годину перебрались на інший край села. І у Олега зібралося чоловік дванадцять.  Якщо у Миколи головним чином в гостях були чоловіки, то у Олега – у більшості було жіноцтво. І у цієї, прекрасної половини людства,  був до кандидата свій блок запитань. Адже, якщо чоловіки – в основному робітники сільського господарства, приватні підприємці, то серед жінок – працівниці дитячого санаторію, шкіл, поштарки, продавчині місцевих магазинів. І жінкам Леонід відповів на їхні запитання, пояснив свою позицію на ті чи інші події, проблеми, поділився, яким чином він збирається вести свою роботу, будучи у владі.
При обох зустрічах люди не чули порожніх обіцянок. Пам’ятаєте, як ото: “Ви мене оберіть, і потім, як прийду до влади, ви усі будете в шоколаді!” Ні, цього не було. Пустопорожні балачки не лунали в домівках руськополянців. А це – головне.
Від себе додам, що від цих зустрічей у селян залишилися приємні враження.  Прощалися з посмішками, доброзичливими побажаннями успіху, перемоги. На прощання пан Даценко подарував усім присутнім на обох зустрічах примірники своєї останньої книжки, за яку отримав  літературну премію ім. Василя Симоненка, “Янгол з автоматом на плечі”. З автографами.