Те, що відбуваються сьогодні в суспільстві загалом і в освіті зокрема, переконливо свідчить, що освіта для цієї влади є маргінальною сферою. Протягом останніх років, відколи при владі Партія Регіонів, багаторазові обіцянки покращити освітянам життя залишаються порожніми словами.
Щоб освіта стала для влади пріоритетом, необхідно, щоб була політична воля, яка полягає у оновленні мети освіти – виховати вільну, компетентну особистість. Таку, яка має внутрішню свободу і громадянську відповідальність. Таку, яка може сказати авторитарному режиму – «ні». Таку, яка здатна критично мислити. Але така особистість теперішній владі не потрібна. Тому ця влада нищить освіту. А з нею, фактично й майбутнє українського суспільства.
Добре пам’ятаємо, як напередодні президентських виборів Янукович обіцяв підвищити вчителям оплату праці, зберегти більше 2000 сільських шкіл, відмінити обмеження щодо наповнюваності навчальних класів. Не пройшло й половини терміну його президентства – освітяни змушені виживати, як можуть, закрито понад 1000 шкіл, діти позбавлені нормальних умов навчання, учителі залишились без роботи.
До Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти, який я очолюю, постійно надходять звернення стурбованих громадян – освітян, батьків, про закриття шкіл у Волинській, Донецькій, Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській областях. У більшості – це саме ті області, де на парламентських виборах громадяни підтримували опозиційні політичні сили. Усього ж, за попередніми даними, у 2013 році влада ще планує закрити понад 150 шкіл. У них навчається понад 31 тисячу учнів, працює понад 1300 педагогів. Так вони економлять 44,5 млн. гривень.
Зокрема, у Черкаській області, у 2011-2012 роках закрито 22 школи, реорганізовано 11. Школи забезпечені підручниками лише на 70%. 11 будівель навчальних закладів перебувають в незадовільному стані, а витрати на ремонти усе скорочують. У планах на цей рік – закрити ще 10 шкіл, звільнивши 144 учителя. Виникає запитання – куди насправді підуть три мільйона гривень від цієї запланованої економії?
Економічна доцільність, яку МОН під керівництвом регіонала Дмитра Табачника ставить серед головних критеріїв модернізації, подаючи її під красивою обгорткою «доступності» освіти для всіх дітей та молоді регіону. Це традиційний для чинної влади погляд на систему освіти як на фабрику освітніх послуг, які повинні надаватися з найменшими витратами ресурсів. Економія таких витрат для них — найголовніше. Адже з коштів, що надходять місцевим органам самоврядування безпосередньо на утримання навчальних закладів та оплату праці вчителів, не закрутиш бізнес-проект та не «зістрижеш відкат», як на централізованих програмах закупівель міністерства.
Використовуючи названі вище критерії, можна поставити питання про закриття майже кожного невеликого навчального закладу. А це відкриває можливості масштабного перетрушування всієї освітньої мережі. Не дивно, якщо при цьому буде мати значення ще й лояльність громад і шкільних колективів до влади.
Проте, владу не хвилює питання щодо працевлаштування звільнених внаслідок закриття закладів учителів та інших працівників. А от щодо призначення звільнених в результаті закриття освітніх закладів приміщень дана чітка рекомендація. Їх, за рішенням місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, може бути переобладнано на соціальні гуртожитки для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та педагогічних працівників. Непогана ідея для вирішення загальнодержавної проблеми житла коштом системи освіти. А ще залишається багато питань: На чиєму балансі ці гуртожитки перебуватимуть? За чий рахунок їх переобладнуватимуть? І яка їхня доля надалі? Чи, можливо, їх просто спишуть та приватизують, як це неодноразово відбувалося з гуртожитками в Україні. А якщо кількість учнів у відповідному мікрорайоні чи населеному пункті зростатиме, як будуть повертати приміщення шкіл?
Серед аргументів авторів таких «реформ» необхідність довгострокового планування розвитку регіонів, формування системи навчальних закладів, необхідної для надання високоякісних освітніх послуг кожній дитині, забезпечення можливості вибору навчальних закладів дітьми, які проживають у сільській місцевості, забезпечення варіативності освітніх послуг з урахуванням індивідуальних запитів… Можна собі тільки уявити про таку можливість сільської дитини, з населеного пункту, де закриють школу, вибирати собі навчальний заклад. Поки що в українських реаліях це так: встати зранку на годину, а то й на дві раніше, далі — доїхати по розбитих дорогах у не завжди справних автобусах до іншої віддаленої школи з практично такими ж проблемами, як і в попередній.
Зовсім нещодавно, міністр Д. Табачник інформував суспільство про основні здобутки міністерства у 2010-2012 роках та пріоритетні напрями розвитку освітньої галузі на майбутнє. Але наголошуючи, що кількість дошкільних навчальних закладів постійно зростає, і вже, мовляв, перевищує європейські норми охоплення дошкільною освітою дітей, міністр жодного слова не сказав про тисячні черги до дитсадків у обласних центрах. Цинічно вихваляючи успішне завершення програми закупівлі шкільних автобусів, міністр знову ж таки, змовчав, скільки ж державних коштів при цьому пішло у чиновницькі кишені та підставні фірми? Говорячи про оснащення комп’ютерами шкіл, жодного слова не було про те, хто відповідатиме за мільйонні перевитрати, які виявила при цьому Рахункова палата України.
Все це буде поглиблюватися і поширюватися, доки в Україні не переможе ідея інвестицій в освіту поряд із раціональним використанням коштів. Нині ж влада інвестує з державного бюджету у приватні провладні підприємства, економлячи на освіті, медицині та соціальній сфері.
Головним критерієм освітніх округів має бути покращання умов навчання дітей. Діти початкової школи і дошкільного віку повинні мати можливість навчатися якнайближче до місця проживання. А основним критерієм функціонування навчальних закладів має бути не економічна доцільність, а якість освіти. Для нинішніх можновладців це вже точно не є пріоритетом.
Думка читачів